ФІЛОСОФІЯ ХХ СТОЛІТТЯ

 

План

 Вступ:  Філософія ХХ ст. Суттєві риси. Основні її напрями.

1. Новітня українська філософія

- М. Бердяєв

- Л. Українка

- М. Коцюбинський

- В. Вернадський

- М. Грушевський

- В.Винниченко

2. Культурно - філософський підйом 20-х років (“розстріляне відродження”)

- В. Кюринець

- М. Хвильовий

3. Філософія українських шестидесятників (“друге відродження”)

- П. Копнін

- С. Семковський

ВСТУП: Філософія XX століття. Суттєві риси. Основні її напрями.

 Романтична тенденція в українській філософії актуалізує проблеми  «людина - нація» «нація-світ», започатковує філософію національна ідея, яка охоплює всі форми рефлексії над ідеєю нації, сутністю і сенсом існування українського народу, усвідомленням ним своєї «самотності», належності до конкретної етнічної єдності.

Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливими процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Об’єднання національною ідеєю, українська філософія  є складним проблемним колом різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і практичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

XX ст.— це епоха небувалої напруги, надій, за­грози самому існуванню людства. З точки зору соціально-еко­номічного, політичного та юридичного розвитку для XX ст. характерні багатоаспектні суперечності. З одного боку, людство пережило дві винищувальні світові війни, причому фіналом останньої були атомні бомбардування Хіросіми та Нагасакі, з іншого, породило могутні демократичні та національно-визвольні рухи.

Як же виглядає на цьому фоні своєрідність передумов і проблематика філософії у XX ст.? По-перше, науково-техніч­ний прогрес завдяки фундаментальним науковим відкриттям докорінно змінив картину світу, починаючи з атомної та суб­атомної фізики й закінчуючи новими уявленнями про похо­дження (принаймні доступного нам) космосу. По-друге, тиск науково-технічної технології виробництва на природу, загроза екологічної, демографічної та інших катастроф, не кажучи вже про суворе попередження катастрофи в Чорнобилі, дали, неза­лежно від соціальних та духовних чинників, імпульси для філо­софських висновків про хиткість самих основ існування всього живого на Землі, зокрема життя людини.

Як засвідчують реалії, суспільного розвитку, філософські, релігійні, морально-етичні погляди аж ніяк не слід зводити ви­ключно до економічних або політичних вмотивувань. Якби спра­ви виглядали саме так, то тоді зовсім незрозумілим був би феномен загальнолюдських цінностей: чому люди з різними економічними та політичними орієнтаціями додержуються одних і тих самих аморальних норм, форм релігійної свідомості, філософсько-світоглядних орієнтацій? Звичайно, що ті нові процеси, проблеми, які виникали у сфері свідомості та їхньому філософському осмисленні в XX ст., багато в чому деформувалися,  змінювалися саме завдяки економічним, політичним інтересам та процесам, але є в них і те, що має самостійний статус. Ось чому спрощення в інтерпретаціях історії, що випливають з «плінтусної методології», яка так заклопотана «базисною» площиною, економічним виміром,— під нього підводить усе: політику і право, релігію й мораль, художньо-естетичне осягнення світу та філософію, утворюючи з цих галузей знань незмінну ієрархію, найвищі духовні поверхи якої виглядають як проста тінь економіки,—такі спрощення (а вони панували у нас май­же всі 70 років попередньої історії) недопустимі. Звичайно, в історії серед її чинників діють і економічні, і політичні інте­реси, але при цьому треба бачити їх у всьому розмаїтті взаємо­впливів і зв'язків, враховувати не тільки пряму, а й зворотну («обернену») детермінацію одних чинників іншими.

1.НОВІТНЯ УКРАЇНСЬКА  ФІЛОСОФІЯ

Українська класична філософія XVIII—XIX ст. як специфічний філософський феномен виявляє у своїх ха­рактеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст. Йдеться про досить високий за­гальнокультурний рівень класичної української думки не тільки на «загальноімперському», а й європейському рівні.

Змушена обставинами національного гніту одягати машкару російськомовності, українська світоглядно-філо­софська думка, як вже говорилося, зберігає свій виразно національний дух (про це свідчить і роздратованість цією обставиною Бєлінського та Чернишевського). Більше то­го, як докласична доба, так і особливо класична створили в Києві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної! київської екзистенціально-філософської школи початку XX ст; до якої входили М. Бердяєв, Л. Шестов, Василь і Зеньковський (1881—1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді Гетьмана П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви.

З М. Бердяєвим ми вже зустрічалися як з мислителем, що стояв (разом з Л. Шестовим) біля джерел європейського екзистенціалізму. Зустрічалися ми з ним і як з автором оригінального творчого варіанта сучасного марксизму, який, на відміну від ленінсько-сталінського діамату, виявив суто «європейську» (і в цьому, як уже зазначалося, виявився україноментальний дух київської світогляднокультурної атмосфери) орієнтацію. Україноментальна «атмосфера» Києва—не просто абстрактна метафора. Ця атмосфера була притаманна й самій родині Бердяєва.

Філософська позиція Бердяєва ґрунтується на переко­наності в наявності глибокої кризи сучасного людства,  ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналіс­тичного розуміння світу, яке «розриває» цей світ на суб'єкт і об'єкт. Подолання кризи, згідно з Бердяєвим, лежить у «поверненні до буття та живого досвіду, в подоланні всіх штучних і хворобливих перегородок між суб'єктом і об'єк­том. Має бути створено нову філософію тотожності, за духом близьку до Шеллінгової, але збагачену всіма новіт­німи завоюваннями».

Бердяєв твердить, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і «друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще залишали бога «трансцендентним» людині й зберігали за матеріальними чинниками, видимість «реаль­них» чинників людського життя. Тому потрібне «трете од­кровення»—«антроподицея» (виправдання людини), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального бут­тя й через творчість (свободу) долає, нарешті, «трансцен­дентність» бога. «Третього одкровення» не можна чекати, його має здійснити сама .людина, що живе в дусі, здійсни­ти свободним, творчим актом.

Після порівняно нетривалого захоплення позитивістські-натуралістичною «модою», яка захопила таких видат­них мислителів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенціальні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно," її репрезентують досить відомий професор Київського уні­верситету О. О. Козлов (1831—1900) і певною мірою його колега професор М. Я. Грот (1852—1899). Проте в універ­ситетах на початку XX ст. все ж переважають платонівські — «синехологічний спірітуалізм» професора О. М. Плярова (1856—1938), неокантіанські—професор Г. І. Челпанов (1862—1936) та інші екзистенціально-гуманістичні тенденції.

Романтично-екзистенціальна спрямованість характерна для творчості Лариси Косач—Лесі Українки (1871—1913). Міфологічно-антеїстична ідея органічної «зрощеності» лю­дини з природою, антропологічної «наповненості» природи пронизує зміст одного з найвідоміших її драматичних тво­рів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здо­бутки високої духовної культури якої безсоромно і бру­тально грабує, присвоює, видаючи за «своє», імперський Рим, змальована Лесею Українкою в п'єсі «Оргія». Ця п'єса досить прозоро натякає на аналогічну долю україн­ської культури в колоніальних «обіймах» північно-східного імперського «родича». Патріот Антей докоряє скульптору Федону, який продав римському багачу Меценату статую музи танцю Терпсіхори. Федон хоче виправдатися тим, що вивезена до Риму статуя Терпсіхори принесе славу еллін­ському мистецтву.

Драматичний мотив дисгармонійності, «неконтактності» української та російської ментальності, способів життя ви­разно звучить у п'єс? «Бояриня». Українська дівчина Ок­сана, що вийшла заміж за Степана — сина одного з пред­ставників козацької старшини, який після Переяславської Ради поїхав до Москви, ставши там боярином, переїздить з чоловіком до Москви, де увесь лад життя виявляється , чужим, порівняно з українським.  Коли Степан розповідає Оксані, що Дорошенко закликав на допомогу проти Москви татарна Ук­раїну, Оксана кидає:

 Скрізь горе, скрізь, куди не оберни... Татари там... татари й тут... А що ж? Хіба я тут не як татарка Сижу в неволі? їй хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану мов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають... Чим не татари?

 Коли Оксана дорікає Степанові, що він не приєднався до Дорошенка, щоб боротися проти Москви за волю Ук­раїни, той відповідає, що хотів мати руки «од крові чисті».

Глибоко екзистенціальною є й творчість відомого укра­їнського письменника та мислителя Михайла Коцюбинсь­кого (1864—1913). Одна з провідних тем його творчості — відчуження людини, втрата органічного зв'язку з ненькою-землею, природою. Це відчуження — результат «завойов­ницького» ставлення людини до природного буття. Людина-завойовник «одягає землю в камінь й залізо... бичує святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, бруднить по­вітря пилом та димом». В результаті туга й самотність («Інтермеццо»), а то й смерть як спокута за втрачену гар­монію з природою («Тіні забутих предків»). Отже, «пере­мога» над природою обертається поразкою людини. Вихід Коцюбинський шукає в поверненні до природи, «перенесен­ні» її, так би мовити, в саму людину, у встановленні постій­ного діалогу з природою не як з байдужим буттям, а як зі своїм «внутрішнім». Це типове екзистенціальне змалюван­ня взаємин людини і природи.

Започаткувавши в українській літературі жанр «потоку свідомості», Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціональ­ного аналізу глибин несвідомого. Коцюбинського цікавить людська особистість. Звичайно, людина тісно пов'язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника цікавлять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме «внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне «структурування» світу особистістю, творення власного, не менш ба­гатого за зовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специ­фічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермі­нується «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцю­бинський виразно змальовує особливо «побожне» ставлен­ня українця до землі. Творчість мислителя пронизана екзистенціальними мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945) за широтою духовного кругозору, різноманітністю сфер діяльності є воістину ренесансною особистістю. Своїми ідеями й узагальненнями він належить до тих усесвітньо значущих учених-мислителів, які настільки випередили час, що лише сьогодні людство починає осягати колосальність їх прозрінь та завбачень. Його ім’я серед засновників геохімії, космохімії, гідрохімії, радіохімії, радіогеології. Він-творець нової науки біогеохімії, фундаментальну важливість якої ми усвідомлюємо тільки зараз.

Водночас він - творець цілісної філософії світобудови, філософії суспільного життя, один із засновників антропокосмізму як світоглядної системи, що з’єднує в гармонійне ціле природничо-історичну та соціально-гуманітарну тенденцію розвитку науки.

Талант глибокого вченого В.Вернадський поєднує з активною політикою, громадською діяльністю. За масштабом діяльності належить до найзначніших представників світової науки ХХ століття. Але від початку життя особливе місце в його сподіваннях і звершеннях належить Україні.

Зроджена з дитинства любов до України зберігається впродовж усього життя. Поділяючи прагнення українського народу розвивати національну самосвідомість, він з обуренням реагує на спроби речників російського шовінізму придушити цей процес.

З огляду на це природною для В.Винниченка була активна участь у розбудові науки й культури від перших днів здобуття Україною незалежності.1918 р. він організовує наукову громадськість України на розробку законопроекту й статусу Української Академії наук, першим  президентом якої він став.

Наука, на його погляд, - самоцінна і тому вона не стільки пристосовується до зовнішніх обставин, як пристосовує до зовнішніх обставин, як пристосовує ці обставини до себе. Він не сприймає самодержавства, але входить до Академічної курії та Державної ради, він вступає в ділові стосунки і з міністрами царського двору, і з представниками правлячої партійної еліти за часів радянської влади.

Віра у всемогутність людської життєдайної діяльності лежить в основі філософського світорозуміння, стверджуваного В.Вернадським. Він один з перших у 20 столітті обґрунтували новий погляд на масштаби людської діяльності, згідно з якими людина виявляється більш органічно вписаною в природу, ніж це вважалося раніше, а розум є не просто дзеркально подібним придатком природи, а одним із факторів космічної еволюції світу. Тим самим заповнювалася прірва між природою і соціумом, стихійним і усвідомленим, і  на авансцену наукової картини світу виступало завдання грандіозного синтезу процесів еволюції планети, життя соціуму і розуму.

Якщо провідна тенденція в усвідомленні проблеми «людина-природа» у філософії нового часу визначалася прагненням відокремити, протиставити природу людині, то

В.Вернадський до цієї проблеми підходить із принципово іншої позиції, базованої на усвідомленні необхідності вищого синтезу природи й людства є що надає природі людяного змісту і визначає космічний масштаб людської діяльності. В цьому, власне, й полягає пафос концепції ноосфери, запропонованої та обґрунтованої Вернадським.

У чому ж полягає сутність ноосферної теорії? В.Вернадський уперше звернув увагу на те, що від часів становлення людини в енергетиці біосфери починає діяти нова сила. Цією силою є розум людини та спрямована й організована її воля. Розум постає як доповнення системи природи. Як мислячий орган біосфери, як природне завершення розвитку живого.

Розум не можна розчинити в біосфері. Він не вписується ані у фізико-хімічну, ні біологічну картину світу. Розум – це сила космічного порядку, яка утворює навколо Землі особливу, ні на що не схожу оболонку. Ця ідеальна, «мисляча»оболонка й одержує назву «ноосфери».

Істотним цій ідеї було усвідомлення того, що сама природа в процесі еволюції доходить необхідності ввести розум у свій розвиток. Тим самим рішуче переглядалася класична раціоналістична традиція новоєвропейської філософії. Всупереч притаманному цій традиції переконанню, що людська діяльність визначається й зумовлюється розумом та критеріями логічності, стверджується погляд, згідно з яким розвиток природи, планетарна еволюція Землі підводить до необхідності раціонально усвідомити взаємодію людини й світу. Природна і  соціальна функція Розуму перетворюють його на універсальний феномен зв’язку  Людини і Всесвіту.

Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) не без підстав уважається однією з найтрагічніших постатей нашої історії першої третини минулого століття. Перший президент Української Республіки, він став свідком загибелі власного політичного дітища. Засновник наукової школи, він був свідком розгрому її. Автор двох тисяч наукових публікацій із проблем історії, літературознавства, культури, освіти, він пережив знищення багатьох із них. Досягши світового визнання, він умирав, зраджений багатьма учнями і помічниками, у передчутті репресій, які чекали на доньку та інших близьких.

Згодом формується історіософська концепція вченого-мислителя, яка збагачує здобуток української філософської думки, відчутно просуваючи, зокрема, розробку філософії національної ідеї.

Провідне спрямування його методологічної позиції, що, зрештою, визначає характер його історіософської концепції, зумовлювалося прихильністю до історико-соціологічного методу.

В основі цієї методологічної позиції – вимога досліджувати історичний процес не «дорогою апріорних висновків з вічних і незмінних принципів людського пізнання й мислення (висунутої, особливо, англійськими соціологами другої половини XIX ст.)», а  «дорогою індуктивною», на базі теорії факторів, що вимагає врахувати біологічний, економічний і передусім психічний чинники. Останнє дуже важливо. Оскільки дає змогу акцентувати увагу на своєрідності позиції М. Грушевського у порівнянні з його

західно - європейськими вчителями. Для його творчості притаманним є започатковане ще від часів М. Костомарова прагнення синтезу раціоналістичної тенденції з тією течією, що надихалась ідеями романтизму.

Потреба національного самовизначення зумовлює і характер міжнаціональних відносин. В їхній основі, на думку історика, повинен лежати принцип узгодження дій без ущемлення свободи й суверенітету жодного з народів, які взаємодіють. Жодна нація не має права претендувати на якісь особливі історичні привілеї для захисту своєї самобутності, а також повинна поважати самобутність інших.

 Ці загальні історіософські засади лягли в основу розробленої М. Грушевським концепції історії українського народу, що безпосередньо збагатила філософію української ідеї.

Видатний український мислитель, політичний діяч і письменник Володимир Винниченко (1880—1951) був при­хильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджував­ся з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характе­ризувати як «націонал-комуніста»). Погляди з цих питань, а також змалювання подій української революції 1917— 1918 рр. знаходимо у тритомній праці В. Винниченка «Відродження нації». Український народ, писав Винниченко, «який до злуки з Росією пишався своєю наукою, літе­ратурою, народ, який утворив таку багату пісню, таку гли­боку народню музику... цей народ, тепер очевидно, упадав, убожів, дичавів. Причиною ж тому було, як виразно до­водилось усіма уважними дослідниками, денаціоналізація, нищення рідних форм розвитку».

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу. 

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстракт­ній масі людськості, є абсурд. 1. не тільки абсурд, а лице­мірна, шкодлива, просто злочинна пропаганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі».

Як відомо, Винниченко був заступником голови Цент­ральної Ради та головою Генерального Секретаріату Ук­раїнської Народної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку 20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянській Україні, Винниченко наважився повернутися на батьківщину з-за кордону. «Є ознаки до творення центрів,— писав він у щоденнику, — є наміри українізації партії і влади, себто наближення до української обстановки». Проте, будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емі­грував.

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. соnсогdе—згода). Людина, згідно з цією по­зицією, має жити в «згоді» сама з собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут коріння одного з про­відних принципів Винниченкової етики — «чесності з со­бою». В останні роки життя Винниченко пропагував ідею зближення (по суті, «конвергенції») капіталізму та соціа­лізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колектократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).

У творах Винниченка виразно чується екзистенціаль­ний підхід до міркувань про сенс цивілізації. Виразно чуються в творах письменника й екзистенці­альні мотиви «межових» ситуацій.

 

2.КУЛЬТУРНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ПІДЙОМ 20-Х РОКІВ (“РОЗТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ”)

За короткий термін існування неза­лежної України (1917—1918) надзвичайно багато робило­ся для відродження національної культури. Було створено 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, історію української літератури). Київський університет св. Володимира в жовтні 1918 р. було урочисто відкрито як перший Державний Український Університет, а наприкінці жовтня того ж року в Кам'янці-Подільському відкрився другий Український Державний Університет, у Полтаві почав працювати історично-філо­логічний факультет. Створено Державний Український Архів, Національну Галерею Мистецтва, Український Іс­торичний Музей та Українську Національну Бібліотеку (наприкінці гетьманської доби тут вже налічувалося понад 1 млн книжок, серед яких багато стародруків та інших унікальних видань). 24 листопада 1918 р. урочисто відкри­вається Українська Академія Наук з трьома відділами: історично-філологічним, фізико-математичним і соціально-економічним на чолі з професором Володимиром Вернадським (1863—1945). Крім того, створюються Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела під проводом О. Кошиця та Державний Симфонічний оркестр під проводом О. Горілого. Українською мовою видаються підручники з різних галузей знань.

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української куль­тури. Наприкінці 1920 р. Червона армія встановлює оста­точно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та Чехословаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістичної Радянської Республіки (фактично колонії російської радянської імперії) входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час—«більшовицька») Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р. Ленін поставив завдання «побороти весь опір ка­піталістів не тільки воєнний і політичний, але й ідейний, найглибший і наймогутніший». На виконання цього зав­дання в Україні було ліквідовано університети з метою «усунення цитаделей ворожої буржуазно-кадетської профе­сури», а на їх місці створено інститути «народної освіти».

Так, у Києві ліквідація університету супроводжувалася взагалі закриттям гуманітарних факультетів юридично­го та історико-філологічного. Медичний факультет виділе­но в окремий інститут. Створений на базі університету «Вищий інститут народної освіти» (ВІНО, з 1926 р. КІНО) брав на себе завдання готувати працівників народної осві­ти «для всіх типів масової школи».

Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітар­ної культури взагалі (закриття гуманітарних факультетів університетів, хоча, на перший погляд, і дрібний, але над­звичайно показовий факт) — типова риса російського (ле­нінсько-сталінського) «марксистського» світогляду, успад­кована ним від російського «нігілізму» XIX ст. Згадаймо, що серед висланих Леніним у 1922 р. за кордон «буржу­азних» інтелігентів переважна більшість була гуманітарія­ми. Не зайве нагадати, що офіційна, партійно-державна філософія СРСР (діамат) тлумачилася Сталіним як вчен­ня про природу (з якою ототожнювався світ взагалі). Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогляду радян­ської держави стає відвертий технократизм (для партій­но-державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу: «письменники—інженери людських душ», «людський матеріал», «кадри», «людський фактор» тощо).

Ліквідувавши на початку 20-х років університети, ра­дянська влада почала провадити політику «демократиза­ції» студентства, яка звелася до «вербовки» студентів з «робітничо-селянського середовища», організації робітничих факультетів (з 1921 по 1926 р. кількість останніх на Ук­раїні зросла з 7 до 31), призначення до вузів і технікумів комісарів з широкими повноваженнями, проведення (почи­наючи з 1921 р.) регулярних «чисток» студентів і викла­дачів.

Отже, марксизм, вірніше марксизм-ленінізм (термін «ленінізм» виникає на початку 20-х років у працях Ста­ліна та Зінов'єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно, у філософській) сфері точкою зору. Тому відразу після перемоги радянської влади в Ук­раїні тут виникають навчальні та науково-дослідні устано­ви для підготовки відповідних фахівців і проведення до­слідницької роботи.

У 1922 р. в Харкові організовується Комуністичний університет ім. Артема, створюється також кафедра марк­сизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму (з 1927 р.—Український інститут марксизму-ленінізму, УІМЛ). У 1931 р. УІМЛ входить до складу Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів —ВУАМЛІН. З 1927 р. починає ви­ходити теоретичний орган УІМЛ—журнал «Прапор марк­сизму» .До УІМЛ входив філософсько-соціологічний від­діл, керівним органом якого була Президія — С. Семковський (голова), В. Юринець (заступник голови), Р. Левік, Я. Блудов, Н. Білярчнк, В. Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беляєв, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко.

Особливо яскрава постать серед українських філософів цього періоду—Володимир Олександрович  Юринець (1891—1937). Наро­дившись у Галичині, він навчався у Львівському універ­ситеті, але згодом мусив продовжити навчання у Відні, Берліні та Парижі (зі Львівського університету його ви­ключили за участь у студентських заворушеннях 1910 р.). У Парижі Юринець здобув і звання доктора філософії. У студентські роки видає збірку філософських поезій «Ета­пи». В роки першої світової війни потрапив до російського полону. Після революції навчався в Московському інсти­туті «червоної професури». В 1925 р. очолює Інститут фі­лософії (в складі харківського ВУАМЛІНу), викладає філософію у вузах Харкова. Відомий своїми працями з іс­торії філософії та сучасної філософії

Філософ і літератор, Юринець активно співпрацював з талановитою літературною інтелігенцією України 20-х ро­ків. його перу належить ціла низка літературознавчих праць про творчість В. Винниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську літературу в цілому. Заперечуючи жор­стку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного й образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.

Говорячи про українську літературу 20-х років, хоті­лося б не просто звернути увагу на її оригінальність, не просто сказати про буйне суцвіття талантів, але й про ви­разну її спрямованість на світоглядно-філософську тема­тику, про гострий її інтерес до філософських проблем. Все це створювало неповторну атмосферу творчого співробіт­ництва української художньої та філософської інтеліген­ції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням 20-х років.

На перший погляд, сам феномен культурного відро­дження за умов панування «монологічного» партійно-дер­жавного марксистсько-ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт. Більше того, творчість діячів цього відро­дження Миколи Хвильового (1893—1933). Миколи Зерова (1890—1937), Михайла Ялового (1891—1934), Олеся До­світнього (1891—1934). Євгена Плужника (1898—1936), Миколи Вороного (1871—1940), Михайла Драй-Хмари (1889—1939), Валер'яна Підмогильного (1901—1937), Ми­коли Кучша (1892—19371. Григорія Косинки (1899—1934), Дмитра Фальківського (1898—1934) та багатьох інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціа­лізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культу­ру з притаманною їй неповторною ментальністю україн­ського народу.

Така система тоталітарного мислення, з діаматом у центрі як своїм філософським, ядром, була створена, як уже зазначалося, в, 30-ті роки Сталіним. Тому між 1922 р. (хворобою Леніна) і початком 30-х років, коли Сталін при­ступає до творення- тоталітарного «марксизму», втіленням якого став короткий курс історії ВКП(б), вирізняється пе­ріод своєрідної ідеологічної «відлиги», яка в Україні збіг­лася з таким сприятливим для українського відродження процесом, яким була так звана «українізація».

Микола Хвильовий народився в с. Тростянець Охтирського повіту на Харківщині в сім'ї народного вчителя. Виключений з Охтирської гімназії за участь в «українському революційному гуртку» він рано починає самостійне трудове життя. Під час громадянської війни приєднується до більшовиків, натхнений ідеєю побудови загального комуністичного суспільства. В повоєнні роки М. Хвильовий стає одним з найпопулярніших українських письменників. Він засновує літературну організацію «ВАПЛІТЕ».

Глибинною підставою, на якій базується історіософська концепція розвитку культури, що її розробляє М. Хвильовий, було рішуче заперечення «безперспективної вузькості» просвітительської позиції й доведення натомість точки зору так званого «романтичного вітаїзму» як «активно творчої, одухотворена відроджувальної форми світовідчуття», що, на думку М. Хвильового,  мало стати панівним стилем «пореволюційної епохи українського відродження».

Він виходить з того, що всесвітня історія людства розвивається окремими циклами, які переживає протягом свого розвитку культура кожного народу. Цикл цей складається з початкового стану – «дитинство», «кульмінації – «культурного стану» і занепаду – «стану цивілізаційного». Після кожного циклу настає час нової епохи

Саме Україні, вважав Хвильовий, судилось стати «оазисом азіатського ренесансу», який започатковує вищу й останню епоху в історії людства - пролетарську. Це зумовлено:

-         по-перше, її розташуванням на межі Європи й Азії, що дає можливість поєднати енергію обох культурних регіонів;

-         по-друге, тривале «неісторичне»,колоніальне існування її, з одного боку, не придушило нестримного бажання визволитися, бажання виявити й вичерпати своє національне «офарблення». З іншого боку, - спрямувало це бажання у сферу творчого, духовного життя, яке і є головним етнодиференціювальним чинником культури народу;

-         по-третє, азіатський ренесанс «тісно зв’язаний з епохою великих горожанських сутичок, зі смертельною боротьбою двох сил: з одного боку,капіталізм, з другого – східних конкістадорів».

3..ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКИХ «ШІСТЕДИСЯТНИКІВ» («ДРУГЕ ВІДРОДЖЕННЯ»)

Смерть Сталіна в березні 1953 р. і спроби но­вого керівництва партії й держави дещо «підновити» і на­віть «лібералізувати» тоталітарний режим, що знайшло вираження в критиці новим лідером СРСР М. С. Хрущо­вим культу особи Сталіна на XX з'їзді КПРС, сприяли створенню ситуації, схожої на ідеологічну «відлигу» 20-х років (термін «відлига» ввійшов у «вжиток» з легкої руки письменника Іллі Еренбурга). Така «відлига» настає в 60-ті роки, набувши в народі означення «хрущовська».

Позитивні зрушення в українській філософії, що поча­лися в 60-ті роки й призвели до «другого» її відродження, значною мірою були ініційовані діяльністю визначного фі­лософа Павла Копніна (1922—1971), що в 1958 р. приїхав з Москви до Києва й очолив одну з найбільших філософ­ських кафедр столиці України (кафедру філософії Політех­нічного інституту). Згодом, у 1959 р., Копнін очолив ка­федру філософії Київського університету, а в 1964 р. став директором Інституту філософії Української Академії на­ук. Багато в чому українська філософія доби «другого від­родження» завдячує проникливому розуму, винятковій пе­редбачливості та організаторському генію саме П. Копніна. Проте немало залежало й від тих, кого треба було «органі­зовувати», хто був готовий для сприйняття нових ідей. Таких немало налічувалося серед філософської молоді, яку не влаштовував вульгарний натурфілософський онтологізм і не менш вульгарний соціологізм.

Завдяки Копніну починає зміщуватися головний акцент філософствування — з того, що не залежить від людини і людства, на те, що освоюється людиною в процесі її пізна­вальної діяльності, й ширше — на світоглядне осмислення світу. В результаті акцент філософських міркувань перено­сився з невблаганних «об'єктивних законів» розвитку всьо­го ї вся на пізнавальні й світоглядні можливості суб'єкта, на пізнавальні та ціннісні регулятиви людської життєді­яльності.

Напрям наукових пошуків Копніна виявився дотичним до популярного тоді на Заході неопозитивізму, тим-то філо­софи жартома між собою називали спрямування дослі­джень Копніна та його учнів «червоним позитивізмом». За­уважимо при цьому, що в часи, коли суспільство намага­лося перейти від тоталітарно-заідеологізованих форм жит­тєдіяльності та індустріалізму до нових форм. пов'язаних з технологічною перебудовою виробництва на основі досяг «відлиги» знову активізувалися) постійно лунали звинува­чення в тому, що спроба поставити в центр філософствуван­ня людину та різні способи освоєння нею світу є «буржуаз­ною» тенденцією.

Семен Юлійович Семковський. Вихованець Петербурзького університету, від 1900р.учасник соціал-демократичного руху, де він одстоював позиції меншовиків. Активно працює в галузі філософських досліджень в установах Києва і Харкова. Переважне коло його філософських інтересів охоплювало питання зв’язку філософії та природознавства. У виданій 1924 р. монографії «Теорія відносності й матеріалізм» з позицій діалектико-матеріалістичної філософії він намагається осмислити теорію А. Ейнштейна.

На початку 60-х років до вітчизняних «берегів» докоти­лася з Заходу хвиля «молодомарксизму», звернення до яко­го було зручною, напівлегальною формою критичного пере­гляду тоталітарних світоглядно-філософських стереотипів. І тут виразно вимальовується чи не найвідмітніша риса ан­тропологічної зорієнтованості філософії «шістдесятників» в Україні: в цій філософії дедалі помітнішим ставало те, що є виразом світоглядної національної ментальності, духовна спорідненість з екзистенціально-кордоцентричною філософ­ською спадщиною Г. Сковороди й П. Юркевича.

В політичному відношенні окреслені філософські яви­ща виразно тяжіли до лібералізму. Недаремно в ті роки їх офіційно таврували як «відхід від класово-партійних прин­ципів». Імпульс, наданий українській філософії коротко­часною політично-ідеологічною «відлигою» 60-х років, як бачимо, не тільки не був втрачений у брежневсько-«застійні» роки, але й багато в чому був примножений. Досить сказати про наростання нестримного потягу до укорінення у світову та національну філософську традицію, йдеться не тільки про «червоний позитивізм» і «червоний екзистенціа­лізм». Саме в 60-ті роки з ініціативи П. Копніна розпоча­лися дослідження філософської спадщини діячів Києво-Могилянської академії (матеріалістів серед них, як відомо, не було).

Не дивно, що відразу почалися нарікання з боку ідеоло­гічних наглядачів та їх підспівувачів: «Національних попів підіймають на щит!» І підняли-таки (зусиллями В. Нічик, В. Горського, І. Захари та ін.). Вже «відлигу» змінили чергові «приморозки», вже сама згадка про світовий рівень духовної спадщини києво-могилянців стала крамольною (адже йшлося фактично про духовний пріоритет колонії перед метрополією), а ви­вчення й видання першодруків та міркувань про них не припинялось ані на рік. Пророчими виявилися слова П. Копніна про те, що осмислення творчого спадку києво-могилянців великою мірою підніме престиж української фі­лософії та культури у світі.

Визнаною не тільки в колишньому СРСР, але й за його межами була в цілому історико-філософська школа Украї­ни, відома дослідженнями не лише вітчизняної, а й світо­вої історії філософської думки (В. Шинкарук, І. Бичко, М. Булатов, Г. Заїченко, М. Вєрніков, А. Пашук, Г.О. Кушакoв та ін.). Світове визнання має також харківська соціологічна школа О. Якуби.

Отже, у вітчизняній філософії протягом останнього три­дцятиріччя виразно вимальовується неоднозначна ситуація. Існували фактично дві філософії. Одна — «офіціоз», вира­женням якого були передусім партійно-ідеологічні настано­ви «директивних» органів, з огляду на які формувався такий собі словничок традиційних «редакторських кліше», невживання яких було тоді рівнозначне зведенню вежі без громовідводу. Інша тенденція — то була реальна дослідни­цька діяльність, яка в багатьох своїх виявах і результатах зовсім не відповідала канонам офіціозу. Звичайно, офіціоз сковував, а нерідко й паралізовував дослідницьку думку. Його згубний вплив особливо позначався на стані викла­дацької та пропагандистської роботи в галузі філософії. Проте, мабуть, тим цінніше сьогодні все те, що долало пре­синг цього офіціозу.

 

ВИСНОВОК

Філософська думка ХХ України століття включає багатогранний аспект теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний розвиток української нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі ставляться до філософської спадщини та до сучасних їм течій не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, формуючи своє бачення світу, а разом з тим нове світоглядне розуміння не тільки матеріальної, а й соціальної дійсності.

Умови існування філософії і культури в цілому в Радянській Україні визначалися атмосферою страху влади перед вільною думкою, талантом, високою майстерністю – всім, що надає людині незалежність. Сама перебуваючи у страху, влада прагне навіяти його кожному.

Радянський тоталітаризм -  це страх системи перед народом, страх народу перед системою. Жорстке пов’язання філософії з політикою, де відступ від ортодоксальних філософських позицій розцінювався як політично ворожа акція, а сенс будь-якого конструктивного філософського вирішення проблеми  визначався лише з огляду на придатність його для обґрунтування генеральної лінії партії, вели до перетворення філософії на ідеологію взагалі.

 

Література:

 

1. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І., та ін. - К; Либідь, 1993.—576 с.

2.ГорськийВ.С., Кислюк К.В. Історія української філософії: Підручник.- К.: Либідь, 2004.-488с.

3.Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль А.А., Філософія: Підручник. – К.6 Академвидав, 2007..- 592 с.[Альмаматер]

4. Кремінь В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Логос, Софія, розум: .[Підручник для вищих учбових закладів] / (авт).-К.: книга, 2006.-4322 с.