Родина Розові

 Зміст

Вступ

1.      Огляд літератури

2.      Район, об’єкти і методи дослідження

3.      Результати дослідження

Висновки

Список літератури

Додаток 1. Морфологічний опис видів родини розові

 

Вступ

До розоцвітих належать три родини і ряд підродин, які відрізняються за будовою вегетативних органів і за зовнішнім виглядом. Однак більшість представників порядку характеризується правильними квітками з подвійною циклічною оцвітиною. Проте від цього типу квітки в межах порядку є значні відхилення. Квітки можуть бути гемі циклічними і навіть ациклічними або зигоморфними (у тропічних форм). Разом з тим розоцвіті – важливий етап (вузол) у дальшій еволюції покритонасінних.[1].

Дослідження закономірностей розвитку і мінливосты репродуктивних структур та їх функціонування необхідно для визначення спільних і специфічних особливостей таксононів. Виявлення примітивних і прогресивних ембріологічних ознак має значення для з'ясування питань еволюції таксонів Rosaceae.[2].

Вчитель біології у своїй педагогічній практиці може ознайомити учнів із систематикою родини Розові (Rosaceae).Привертати увагу до безпосередньо наукових проблем.

Тому перед нами стоять наступні завдання:

  Опрацювати літературу з теми роботи і засвоїти методи збирання і визначення рослин.

1).  Вивчити видовий склад рослин.

2). Зробити порівняльний морфолого-екологічний аналіз цих рослин.

3). Загербаризувати і визначити рослини.

4). З’ясувати господарське значення.

5). Дослідити поширення представників родини розові в різних фітоценозах.

6). З’ясувати можливість використання теми в роботі вчителя біології.

 

1.Огляд літератури

Розові (Rosaceae) включає близько 100 родів і 3 000 видів поширених переважно в поза тропічних областях Північної півкулі. У флорі колишнього СРСР розові займають важливе місце до них відносяться 800 видів.

Розові – листопадні і вічнозелені , дерева і кущі або трави, рідше ліани. Листорозташування почергове, часто з прилистками. Квітки поодинокі або і суцвіттях, в більшості випадках правильні, частіше п'ятичленні. Є чашечка з віночком різноманітного забарвлення (білим, жовтим, рожевим). Тичинок стільки же або в 2-4 рази аніж пелюсток. Плодолистики вільні або зрослі. Зав’язь верхня, але може бути і нижня. Плоди дуже різноманітні: сухі і сочні, листовки, горішки, кістянки, яблука.

Серед розових багато плодових і декоративних рослин, деякі види використовуються в медицині.

Для флори луків притаманні наступні представники родини розових.

Гравілат міський (Geum urbanum L.) Багаторічник висотою до 30-70 см. З товстим повзучим кореневищем. Стебла опушені з короткими і довгими волосками. Прикореневі листки перисті з більш крупною кінечною долею. Листя на пагонах коротко черешкові. Прилистки великі яйцевидні. Квітки правильні з подвійною п'ятичленою оцвітиною.

Гравілат річний (Geum rirale L. ) Багаторічник висотою до 75 см. З голим, бурим, міцним кореневищем. Прикореневе листя довго черешкове. Квітки 2-3 (рідко більше) на кожному стеблі. Чашечка з підчашею буровато-червона з залозистими волосками.

Ожина кам’яниста або  звичайна (Rubus saxatilis L.)Багаторічник з кореневищем . Стебла прямостоячі, висотою 10-25 см. при основі з листками. Листя на довгих черешках, трійчасті, бокові листочки на дуже коротких черешках.

Квітки зібрані по 3-10 в суцвіттях зонтик. [3].

Для флори лісів притаманні наступні представники родини розових.

Перстач гусячий (Potentilla anserine L.) Багаторічна рослина до 20-30 см. Листя до 20 см. довжиною є 6-10. Квітки поодинокі.Розташовані на довгих квітконіжках (довжиною до 10 см.)

Перстая прямостоячий (Potentilla erekta (L.) Raeusch..) Багаторічник з кореневищем різної форми і розміром від якого відходять додаткові корені. Пагони прямостоячі, висотою 10-30 см., тонкі. Квітки на довгих квітконіжках (3-4 см).

Таволга звичайна (F. vulgaris Maench.(F. hexapetala Gillb.)Багаторічник з тонким, косим кореневищем. Пагони до 30-80 см. Листя ланцетної форми. Квітки малі, білі або блідо рожеві, багаточислені зібрані в суцвіття. Чашечка і віночок шестичленні

Ареал таволги в Євразії.

Суниця зелена (Fragaria viridis) Багаторічник з косим кореневищем. Пагін прямий, густо волосистий. Квітки великі 2,5 см. в діаметр. Багато численні горішкоподібні плодики розташовані на м’ясистому квітколожі, рожевого або білого кольору.

Росте на луках. Цвіте у травні – червні.

Плоди вживаються у їжу. [4].

Традиційно родина ділилися на чотири підродини: Rosoideae, Spiraeoideae, Maloideae і Amygdaloideae. Ці підродини були визначені перш за все за структурою плодів, хоча і не завжди. Недавні дослідження показали, що традиційні чотири підродини не монофілетичні, тобто структура родини ще чекає точної класифікації.

  

2. Район, об’єкти і методи дослідження

Географічним центром Слобідського краю є Харківська область, яка розташована на північному сході України в межах вододілу водних басейнів Дону та Дніпра. Межує з Луганською, Донецькою, Полтавською, Дніпропетровською і сумською областями України та Бєлгородською областю Росії. Довжина області з півночі на південь і з заходу на схід складає 200-225 км.

Край має з півночі на південь і на південний схід схил, по якому тече більшість річок.

Харківщина міститься між западинами Арало-Каспійського та Північно-Українського басейнів у вигляді Маріупольського-Воронезького мосту, який пролягає від Маріупольського масиву через Донецький кряж до Воронезького масиву, що має піднятий кристалічний фундамент на південному краї Центральноруської плити. Міст проривається вузьким субширотним Донецьким каналом, що з’єднує Арало-Каспійський і Північно-Український басейни та відокремлює Воронезький масив від Донецького кряжу.

На території Харківщини розрізняють три основні тектонічні райони:

1). північно-західна окраїна Донецького кряжу;

2). Придніпровський грабен;

3). південно-західний схил Воронезького масиву.

Сучасні уявлення про клімат Харківщини базується на спостереженнях, які проводяться з 1891 року по наш час. Головна роль у формуванні клімату належить сонячному промінню та теплу. Найбільша кількість прямої сонячної радіації до Слобідського краю надходить у липні, а найменша – у грудні. На поверхню ґрунту, рослинного покриву за рік надходить до 4250 МДж/м², а річні коливання збігаються із зміною хмарності.

Сонячне сяйво складає в середньому близько 1850 год/р. Хмарних днів на Харківщині до 95 на рік. Середньорічна температура повітря від 6,0˚С на півночі до 7,4˚С на півдні. Найхолодніші місяці року – січень і лютий, найтепліші – липень і серпень. У лісостеповій зоні Харківщини сума температур вище 10˚С становить 2600-2750˚С, а в степовій – 2800-2950˚С.

Особливістю клімату області є посилення континентальності у південному та південно-східному напрямках.

Кліматичною особливістю Харківської області та Слобідського краю в цілому є також розподіл опадів, який підпорядкований більш меридіанній залежності, ніж широтній. Добре зволожена західна частина з середньорічною кількістю опадів 568 мм, східна частина сухіша – 475 мм. Найбільш вологими місяцями у всіх районах області є червень і липень, протягом яких випадає 57-73 мм опадів (у західних районах опадів буває на 15-20 мм більше, ніж у східних). Відносно посушливими є рання весна та осінь Більш рівномірні опади протягом періоду з температурами повітря більш 10˚С бувають у північно-західних і південно-західних районах області.

Закономірності розподілу опадів та температур повітря виявляються у недостатності вологості ґрунту, яка поступово збільшується у напрямку від північно-західних до східних районів, що значно впливає на накопичення гумусу у ґрунтах, процес ґрунтоутворення в цілому.

Ґрунти на території області сформувалися в основному на четвертинних лесовидних породах.

Орні землі Харківщини нараховують 36 груп ґрунтів. Із них найбільш поширені 11 груп, які займають близько 97% всієї площі орних земель.

Основні ґрунти – це чорноземи, які займають 86,1% площі всіх орних земель. Ці грунти представлені підтипами: чорноземи типові (серед яких середньогумусних – 272,8 тис. га, мало гумусних – 148,7 тис. га, слабогумусних – 7,5 тис. га); звичайні потужні  (серед них середньо гумусних – 310,6 тис. га, мало гумусних – 78,2 тис. га); звичні середньопотужні та чорноземи на нелесових породах.

Чорноземи Харківщини характеризуються високою нітрофікаційною здатністю, ємність поглинання становить 38-53 мг-екв на 100 г ґрунту, реакція ґрунтового розчину нейтральна.

Опідзолені ґрунти (191,6 тис. га ріллі)поширені в лісостеповій частині на найбільш еродованих територіях. Серед них поширені чорноземи опідзолені, які зам своїми властивостями не дуже відрізняються від чорноземів типових.

Сірі та світло-сірі лесові ґрунти на Харківщині займають 26,9 тис. га ріллі, серед яких 78% еродованих ґрунтів, їм притаманні чітко виражені ознаки опідзоленості.

Дерново-підзолисті й дернові піщані та глинисто-піщані ґрунти поширені головним чином на борових тересах (0,2 тис. га ріллі).

Гігроморфні ґрунти (лучно-болотні, болотні, торф’яно-болотні і торф’яники) займають 1,9 тис. га ріллі, їх використовують як кормові угіддя, а після осушення та окультурення – як продуктивні сіножаті. [5].

 

  

 

 

3.Результати дослідження

Наші дослідження поводились з початку травня по червень 2009 року у Харківській області.

Нами було досліджено 20 рослин, загербарізовано 16.

Виходячи з таблиці 2 і гістограми 1 можна зробити висновки, що домінують родини Таволгові і Перстачеві.

Аналіз життєвих форм за класифікацією Раункін'єра показав, що переважають фанерофіти – 75%.

За відношенням до вологи – мезофіти – 75%.

За відношенням до світла переважають тіньовитривалі – 55%.

Розподіл рослин за фітоценозами показав, що більшість рослин переважають у лісовій місцевості.

За значенням домінантними є харчові.

 

 

 

Додаток 1

Підродина Розові (Rosoideae).

Квітки навколо маточкові; квітколоже угнуте, опукле або плескувате, часто зростається з основою чашечки, м’ясисте або соковите; зав’язь верхня або напівнижня; плоди здебільшого збірні, складаються з однонасінних нерозкривних сімянок, кістянок, листянок або горішків.

 

Шипшина, або троянда (Rosa).

Квітколоже бокалоподібне, м’ясисте, яке зрослося з основою чашолистків; плід – несправжня багатосімянка. Колючі кущі з непарно перистими листками.[6].

Троянда здавна приваблювала увагу садоводів-селекціонерів і ботаніків, особливо систематиків, морфологів і цитологів. Навряд чи якомусь іншому роду флори світу присвячена настільки широка література: декілька десятків загальних (світових) і регіональних монографій; сотні окремих досліджень.

Високою декоративністю своїх представників, рід (Rosa) приваблює увагу людини з найдавніших часів. Зображення троянд зустрічається на монетах за 4000 років до н.е. Про виготовлення трояндового масла згадується в індійських Ведах.

Плоди дикоростучих троянд (шипшини) здавна використовуються як продукт харчування.

Лікарські властивості троянд були відомі народній медицині уже в ΧVІ і ΧVІІ ст., а можливо і раніше.

Троянди як джерело полівітамінів мають певні переваги перед хвоєю сосни, ялини, піхти і нерідко використовуються для отримання вітаміну С.

Вчення про троянди часто розглядається як окремий розділ ботаніки, названий родологією, а фахівці по трояндам – родологами.

Значення троянд у практичному житті людини різноманітне, воно використовується як сировина для виготовлення ряда продуктів: вина, парфумів, ліків, ефірного масла, вітамінів, оцету, дубильного екстракту, фарбуючи речовин, чаю тощо.

На наш час створено багато видів (близько 10 000), котрі дивують багатством кольорів і тонким ароматом. Майже всі культурні сорти троянд, виведені шляхом схрещування. [7].

 

Ожина, або малина(Rubus)

Великий (понад 650 видів)і дуже поліморфний рід. Переважно колючі кущі або багаторічники, поширені в помірних і холодних областях північної півкулі і в гірських районах субтропіків.

 

Суниці, або полуниці (Fragaria)

Багаторічні трав’янисті рослини з сланкими тонкими пагонами з видовженими міжвузлями (вусами), які легко вкорінюються на вузлах. Існує більш ніж 20 видів суниці та багато гібридів і культурних сортів. Суниця — цінне джерело вітаміну C.

Суниці — одна з найбільш поширених в Україні ягідних культур. Суниці садові (Fragaria ananassa Duch.) належать до родини Rosaceae, виведені штучно від двох американських видів. Близькою до суниці є полуниця, яка має опушене листя, сильно ароматизовані плоди та часто зустрічається в лісах. Суниця — це багаторічна трав'яниста низькоросла рослина, яка утворює короткі і розгалужені кореневища та мичкуваті корені. Найвищі урожаї дає протягом трьох перших років вирощування. Плід — несправжня ягода, дозріває рано, що особливо цінно після зимового періоду.

Cуниця для формування високого урожаю потребує достатньої освітленості та оптимальної вологості ґрунту. Особливо чутливі до нестачі вологи рослини у фазі цвітіння, формування урожаю, збирання ягід, диференціації бруньок (яка відбувається у другій половині серпня). Але під час вирощування суниць на ґрунтах з рівнем ґрунтових вод вище 60-80 см від поверхні, необхідно її розміщувати на грядах. Посуха також різко знижує зимостійкість культури.

 

 

Перстач (Potentilla)

Рід охоплює понад 300 видів, з них в Україні є близько 40 видів.

Пе́рстач прямостоя́чий, калган (Potentilla erecta (L.) Hampe) Місцеві назви — калган, дерев'янка, зав'язник тощо.

Багаторічна трав'яниста рослина 15—50 см заввишки з товстим, коротким бульбисто потовщеним дерев'янистим кореневищем. Квітконосні стебла виходять з пазух прикореневих, збірних у пучок листків. Стебла висхідні або прямостоячі, у верхній частині вилчасторозгалужені, короткоопушені, листорозміщення чергове. Стеблові листки зелені, трійчасті з великими парними прилистками, сидячі, з клиноподібно-видовженими надрізано-пилчастими догори листочками. Прикореневі листки 3—5-пальчасті, черешкові. Квітки на довгих квітконіжках, поодинокі (10—13 мм у діаметрі), правильні, з подвійною вільнопелюстковою оцвітиною. Чашечка з чотирма вузькими частками і підчашею, волосиста. Пелюсток чотири. Вони блідо-жовті, оберненояйцеподібні, виїмчасті, трохи довші від чашечки. Тичинок 15—20, маточок багато, зав'язь верхня. Плід складається з багатьох горішкоподібних сім'янок.

Перстач прямостоячий росте в соснових і мішаних лісах, на лісових полянах і суходільних луках, на окраїнах боліт. Світлолюбна рослина. Цвіте у червні — вересні.

Поширений по всій Україні. [8].

 Приворотень (Alchimilla)

Дуже поліморфний рід. Види ростуть по трав’янистим схилам, на рівнинних і гірських луках. Прикореневі листки в них зібрані в розетки; квітки в клубочках, чашолистків, листочків підчашшя і тичинок по 4.

 Підродина Яблуневі (Maloideae)

Яблуня (Malus)

Найбільш давні писемні дані про яблуню відносяться до ІV ст. до н.е. Це праці грецького філософа і ботаніка Теофраста, в яких описані найголовніші ознаки яблуні, особливості її господарського використання, дана характеристика деяких сортів яблуні. У Древній Греції, по даним Теофраста, 2257 років назад було два сорта яблук.

Плід – яблуко. В будові типового яблука розрізняють три частини: екзокарп, мезокарп і ендокарп.

Більшу частину плоду займає вода (у зрілих плодах близько 85%).Наявність сухої речовини в плодах яблуні залежить не тільки від виду або сорту, але і від розташування плоду у кроні. Наявність сухої речовини, а також хімічний склад у різних частинах плоду також неоднорідний.

Із інших найбільш вагомих компонентів в хімічний склад яблук входять: цукор – близько 8,8%, органічні кислоти – 0,85%, мінеральні речовини – 0,8%, пектинові речовини – 0,43%, дубильні речовини – 0,07%, азотисті речовини (білки) – 0,3%, вітаміни: С – 21,4 мг %, В_{2 –} 0,015 мг%. Фарбуючи і ароматичні речовини, які обумовлюють колір і аромат плодів, містяться в незначних кількостях.

Важливим показником смакових якостей плоду є співвідношення цукрів і кислот. Найкращі смакові якості мають плоди при співвідношенні цукрів і кислот15/20.

Ендокарп складає так назване «сердечко» яблука і являється найбільш спеціалізованою частиною плоду. Ендокарп яблука складається з п’яти зіркоподібних розташованих сім’яних камер.

Квітки розташовані на укорочених пагонах. Пелюстки у яблуні досить неоднорідні. Навіть квітки одного дерева можуть відрізнятись як по форми, так і по розвитку листків.

Суцвіття різних видів звичайно щиток або зонтик.

Листя яблуні досить поліморфні і відрізняються за формою, величиною, опушеністю, жилкуванням і іншими рисами. Листкорозташування спіральне (близько 2/5) під кутом 144˚. Форма листової пластинки залежить від співвідношення її довжини і широти.

За ступенем розсічення листової пластинки яблуні можуть бути цілокраї. [9].

 

Груша (Pyrus)

Дерева або кущі, в яких частина коротких гілочок перетворена на колючки; плід найчастіше грушоподібний, рідше округлий, м’якоть з кам'янистими клітинами.

В Україні в лісах і байраках майже повсюди росте груша звичайна (Pyrus communis). Світовий асортимент культурних сортів груш перевищує 500.

 

Айва звичайна (Cydonia oblonga)

Рід кущів та невеликих дерев, висотою 3 – 5 метрів родини розових, підродини яблуневих, представлений одним видом - айва звичайна (айва довгаста, лат. cydonia oblonga). Листя схоже на листя яблуні – просте, овальне, 6-11 см завдовжки, темно-зелене, дозрівши, стає опушеним знизу. Квіти великі (до 5 см), двостатеві, білі, рідше рожеві, з п’ятьма пелюстками. Квітне айва з травня по червень.

Плоди – овальної (грушоподібної) або округлої форми, жовтого кольору, ароматні, 7-12 см завдовжки та 6-9 см в діаметрі. Дозрівають плоди у вересні – жовтні. Вживають їх як свіжі, так і перероблені (сушка, мармелад, джеми, варення) М’якоть плоду тверда та терпкувата. Після перших морозів стає м’якішою, менш терпкою та більш солодкою.

В 100г плоду в середньому міститься:

- 60 кілокалорій                   

- 0.06 мг вітаміну B2

- 0.3 мг вітаміну B3

- 0.59 мг вітаміну B5

- 0.1 мг вітаміну B6

- 6 мг вітаміну C

- 15.3 г вуглеводів

- 12.5 г цукру

- 1.9 г клітковини

- 0.9 г жирів

- 0.4 г білків

- 0.03 мг вітаміну B1

- 0.06 мг вітаміну B2

- 0.3 мг вітаміну B3

- 0.59 мг вітаміну B5

- 0.1 мг вітаміну B6

- 6 мг вітаміну C

- 3 мг кальцію

- 0.3 мг заліза

- 3 мг магнію

- 8 мг фосфору

- 259 мг калію

- 0.12 мг цинку

Батьківщина айви - Кавказ та Середня Азія. В дикому стані айву можна зустріти на території Грузії, України та на півдні Росії. Під культурні насадження відведено значні площі в Сша, Іспанії, Греції, Україні та країнах Середньої Азії. [10].

 Глід одноматочковий (Crataegus monogyna Jacq.) (місцеві назви — гльод, глод, глід тощо).  Кущ або невелике деревце 3-7 м заввишки з колючими червонувато-коричневими гілками. Колючки короткі (до 2 см завдовжки), гострі, міцні. Листки чергові, 3 — 7-глибокороздільні, оберненояйцеподібні, зверху темно-зелені, блискучі, зісподу світліші, з восковим нальотом, лопаті їх надрізано-пилчасті. Суцвіття щитоподібні, з трьох-п'яти гілочок, які містять по 10-18 квіток. Оцвітина подвійна, роздільнопелюсткова, п'ятичленна, чашолистки трикутно- або широкоовальні, відігнуті донизу. Віночок білий (до 15 мм у діаметрі), тичинок багато, маточка одна, стовпчик один, прямий, зав'язь напівнижня. Плід — видовжено-яйцеподібний, рідше кулястий (8 — 10 мм завдовжки), червоний, коричнево-червоний або жовтуватий, з однією кісточкою й солодкуватим м'якушем.

Росте в підліску мішаних і листяних лісів, частіше на узліссях, лісових галявинах, на схилах річкових берегів і балок, у байрачних лісах. Світлолюбна, морозостійка, солевитривала рослина. цвіте у травні, плоди достигають у вересні — жовтні.

Поширений по всій Україні. Для промислової заготівлі придатні всі види глоду, що зростають в Україні. Райони заготівель доцільно зосередити в Сумській, Полтавській.

У науковій медицині використовують плоди і квітки глоду — Fructus et Flo.res Crataegi. 3 плодів готують рідкий екстракт, який входить до складу кардіовалену. Препарати з глоду знижують збудження нервової системи, тонізуюче діють на серцевий м'яз, посилюють кровообіг у коронарних судинах серця і судинах мозку, знижують кров'яний тиск, знімають болі в області серця.

У народній медицині плоди використовують при різних хворобах серця, при гіпертонії, головному болю. Квітки використовують при серцевих хворобах, нервових збудженнях, запамороченні голови, у період клімактерію.

У квітках містяться кратегусова кислота, флавони, кверцин, каротин, органічні кислоти й вітамін С.

 Гороби́на звича́йна (Sorbus aucuparia L.)

Невисоке дерево або кущ до 15 м заввишки з гладенькою сірою корою та густою кроною. Молоді гілочки сірувато-червоні, опушені, з великими пухнастими бруньками. Листки опушені (10-20 см завдовжки), чергові, непарноперисті, складаються з 9-15 ланцетних або довгастих, загострених, зубчастих по краю листочків. Квітки численні, зібрані в складні щиткоподібні суцвіття, всі частини яких опушені. Квітколоже урноподібної форми, шерстисто-повстисте або голе; чашечка з п'ятьма широкотрикутними війчастими чашолистками. Віночок білий (0,8-1,5 см у діаметрі), пелюсток п'ять, тичинок багато, маточка одна, стовпчиків три, зав'язь нижня. Плід — кулястий, оранжево-червоний.

Горобина звичайна росте в підліску або другому ярусі хвойних, мішаних, зрідка листяних лісів, па лісовик галявинах і узліссях. Тіньовитривала, морозостійка рослина. Цвіте в травні, плоди достигають у вересні. Поширена на Поліссі, в північній частині Лісостепу, а також у Карпатах, гірському Криму. В культурі вирощують по всій Україні, крім степових районів.

Плоди горобини містять цукри (до 5 %), яблучну, лимонну, винну й янтарну кислоти (2,5 %), дубильні (0,5 %) і пектинові (0,5 %) речовини, сорбіт і сорбозу, амінокислоти, ефірні олії, солі калію, кальцію, магнію, натрію. Плоди використовують як полівітамінний засіб і каротиновмісну сировину.

У науковій медицині застосовують плоди горобини звичайної — Fructus Sorbi як полівітамінний, сечогінний і кровоспинний засіб, а плоди аронії — при лікуванні гіпертонії.

У народній медицині використовують плоди й суцвіття горобини при сечокам'яній хворобі, порушенні обміну речовин, простуді, шлунково-кишкових захворюваннях, а відвар кори — при гіпертонії.

 Підродина Сливові (Prunoideae)

Квітки навколо маточкові зав’язь верхня, не зростається з увігнутим квітколожем плід – соковита або суха кістянка.

 Слива, або терен

Як цінна плодова рослина слива була ведена в культуру не менше 2000 тис. років назад. Виявляється, що у звичайної мешканки наших садів не має дикого предка. В результаті довгих пошуків учені знайшли пращурів груші, яблуні, абрикоси, хурми, які дико ростуть в природі і лише слива залишилася без роду племені. Коли генетики вивчили хромосоми у сливи, то запропонували твердження, що вона виникла в результаті природної гібридизації терену і аличі. Щоб перевірити це твердження, співробітник Всесоюзного інституту рослинництва В.А.Рибін в 1936 році схрестив ці два види таким чином, щоб гібридні особини несли спадкові задатки обох батьків: 16 хромосом аличі і 32 хромосоми від терену. В результаті цього на світ з’явилася слива, що несла в кожній клітині 48 хромосом, що типово для сливи домашньої.

Пізніше в районі Майкопської дослідної станції Всесоюзного інституту рослинництва були знайдені і природні гібриди аличі і терену, дуже схожі на сливу домашню. Таким чином було доведено, що в природі можуть відбуватися генетичні процеси, аналогічні тим які проводять селекціонери, і була встановлена генеалогія цього цінного плодового дерева.

Де тільки не зустрінеш цю колючку. На Україні, Молдавії і Казахстані рослина прикрасила схили, галявини лісів, яри, річні долини, а в Криму і на Кавказі вони піднімаються в гори на висоту до 1 600 метрів над рівнем моря. Ареал терну великий і за межами нашої країни: він зустрічається в Західній і Східній Європі. [11].

 

 Мигдаль (Prunus dulcis) 

 Кущ або невелике дерево роду слив (Prunus). У висоту досягає 3 — 8 м, з ланцетовим листям. Схожий на черешню. Квітки складаються із злитої чашечки і рожевого або червоного віночка. Квітки одиночні, до 2,5 см в діаметрі, з білими або світло-рожевими пелюстками і одною маточкою. Плід — шкіряста, покрита волосками сім'янка, що розтріскується при дозріванні. Його поверхня гладка або зморшкувата. Кісточка такої ж форми, що і сам плід, покрита дрібними ямками, іноді з борозенками, 2,5—3 см завдовжки.

Батьківщина рослини — Близький Схід і прилеглі райони, включаючи Середземномор'я і Среднюю Азію. У цих районах культивування мигдалю почалося за багато сторіч до нашої ери. В даний час найбільші насадження мигдалю знаходяться в області Середземномор'я, в Китаї, в США (штат Каліфорнія), Середній Азії, на Кавказі та в Криму.

 

Абрикос звичайний (Armeniaca vulgaris Lam.)

Листопадне дерево, рідше кущ. Листки чергові, широкі, яйцевидно-округлі, при основі майже серцевидні, цілісні, нерівнопилчасті. Квітки двостатеві, майже сидячі, 5-пелюсткові, білі або рожеві, одиничні, рідше — по дві в листкових пазухах. Плід — соковито-м'ясиста кістянка, оранжева або жовта, з бархатистоопушеною поверхнею. Цвіте у квітні — травні.

В дикому стані трапляється на Кавказі, в Туркменії. На Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі. [12].

 

 

Використані джерела

1. Нечитайло В.А., Липа О.Л. Систематика вищих рослин: Підручник.-К.: Вища школа,1993. – 317 с.

2. Мадрин В.Ю. Результати ембріонального дослідження видів родини Rosaceae// Наук. вісн. Ужгородського університету.- 2000. - №7. - С.129-131.

3. Губанов И.А., Киселев К.В., Новиков В.С., Тихомиров В.Н. Луговые травянистые растения. Биология и охрана: Справочник. - М.: Агропромиздат, 1990. – 183 с.

4. Алексеев Ю.Е., Вахрамеева М.Г., Денисова Л.В., Никитина С.В.Лесные травянистые растения. Биология и охрана: Справочник. - М.: Агропромиздат, 1988.-233 с.

5. Рідний край: Навчальний посібник з народознавства/ За ред. І.Ф.Прокопенка.:- Х.:ХДПУ,1999.-527 с.

6. Хржановський В.Г.Розы.- М.: Советская наука,1958.-496 с.

7. Сушков К.Л., Бессчетнова М.В., Розы.- Алма-Ата: Кайнар, 1972.-151 с.

8. Вікіпедія

9. Лангенфельд В.Т. Яблоня: морфология, эволюция, филогения, география, систематика.- Рига: Зинатне, 1991.- 234 с.

10. flora.greenhome.com.ua

11. Артамонов В. Терновник// Наука и жизнь.-1992.- №12.- С. 135-137.